Хрестити Русь і проголосити християнство
державною релігією випало у 988 р. князю Володимиру Великому. Тоді, як гласить
«Повість минулих літ», Володимир послав посланців 
своїх по всьому городу,
говорячи: «Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи
нужденний, чи раб, – буде мені ворогом» [11, с.71]. Люди хрестились, хоч здавна
були по вірі язичниками. І якщо й не силоміць, то часто лиш поверхово приймали
християнство. Задовго після того, як повелів князь «…будувати церкви і ставити їх
на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири» [11, с.71], – глибоко
укорінений язичницький релігійний світогляд все ще залишався
міцно закріпленим у свідомості мас. Але разом з тим процес
християнізації уже був невідворотним. Поступово, це призвело до того, що
усталені віками язичницькі традиції, культи і свята наповнили
новоприйняту християнську релігією своїм специфічним змістом, ховаючись за
оболонкою християнських назв. У цих світоглядних метаморфозах предків, біблійні
персонажі і християнські
святі почали виконувати функції язичницьких богів-покровителів, а християнські
свята наклалися на язичницькі. Цей момент історії
продукував у нас зародження особливого релігійного синтезу, що
отримав назву «двовір'я» (поєднання християнської і
язичницької віри). «Позаяк християнство, – писав відомий український
релігієзнавець, професор А.М. Колодний, – по суті, не дало нашим предкам свого
розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської
діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих
поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами
християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими
повір’ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень» [6, с.579].
своїх по всьому городу,
говорячи: «Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи
нужденний, чи раб, – буде мені ворогом» [11, с.71]. Люди хрестились, хоч здавна
були по вірі язичниками. І якщо й не силоміць, то часто лиш поверхово приймали
християнство. Задовго після того, як повелів князь «…будувати церкви і ставити їх
на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири» [11, с.71], – глибоко
укорінений язичницький релігійний світогляд все ще залишався
міцно закріпленим у свідомості мас. Але разом з тим процес
християнізації уже був невідворотним. Поступово, це призвело до того, що
усталені віками язичницькі традиції, культи і свята наповнили
новоприйняту християнську релігією своїм специфічним змістом, ховаючись за
оболонкою християнських назв. У цих світоглядних метаморфозах предків, біблійні
персонажі і християнські
святі почали виконувати функції язичницьких богів-покровителів, а християнські
свята наклалися на язичницькі. Цей момент історії
продукував у нас зародження особливого релігійного синтезу, що
отримав назву «двовір'я» (поєднання християнської і
язичницької віри). «Позаяк християнство, – писав відомий український
релігієзнавець, професор А.М. Колодний, – по суті, не дало нашим предкам свого
розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської
діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих
поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами
християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими
повір’ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень» [6, с.579].
На протязі віків у багатьох народів світу був
поширений культ сонця. Поклоніння цьому небесному світилу займало наскільки
велике значення, що в його честь влаштовували свята. До найбільш яскравих
дійств, пов’язаних із вшануванням сонця, відносилося святкування його
народження. На Русі свято народження сонця було пов’язане із сонячним богом –
Колядою: «Коляда, свято бога сонця, що обявляє свою силу і доброту…Тоді варили
багато страв, вносили в хату сніп (дідуха), кидали в стелю пшеницю з медом і
ворожили, який буде урожай. Стародавні колядки і щедрівки із звеличенням ясного
сонічка і місяченька свідчать про староіранське походження...Коли на Україні
заведено християнську віру, на місце Коляди прийшло Різдво Христове і з ним
злучили ці старовинні звичаї, які задержались до нашого дня» [12, с.24].
Вітчизняні науковці також підкреслюють, що «свято коляда за язичницьких часів в
першу чергу присвячувалося Сонцю: воно так і називалося Свято народження сонця.
Християнська церква приурочила до цього дня святкування різдва» [15, с.55]. З
історії відомо, що святкування народження різноманітних божест було характерною
ознакою первісного світогляду, з давнього часу 6 січня святкували день
народження бога Осиріса (що також асоціювався з сонцем), а 25 грудня відзначали
день народження іранського бога Мітри. Виходячи із біблійних оповідань, власне,
не важко помітити, що «точний час народження Христа невідомий» [14, с. 995].
Але попри це святкування народження сонця було необхідним світоглядним запитом
язичників, котрі навернулися в християнство і все ще відчували потяг до
прадавніх культів. Подібні культи почали відшукуватися у біблійних історіях, що
й призвело до того, що в різні історичні періоди в різних народів світу «…свято
народження «Непереможного Сонця» – стало відзначатися як свято різдва
Христового» [13, с.175].
Проникнули язичницькі традиції і
у відзначення свята входу Господнього в Єрусалим (в народі – Вербна неділя).
В основу цього свята лягла Євангелівська історія про торжественну
зустріч Ісуса Христа в Єрусалимі, котрому, в знак великої шани, стелили під
ноги гілки пальмового дерева (клали також і одяг) (Мт.21:7-11). Сьогодні в
честь цього свята у церкві освячують гілки верби (замінник пальми), віряни
також б’ются вербовими віттями, промовляючи: «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень
Великдень, недалечко червоне яєчко!». Однак в українців, як і в багатьох
народів світу, ще до християнства існувало чимало стародавніх повір’їв,
пов’язаних з наділенням дерев сакральними значенням. «Шанування…верби, – писав
один із відомих православних богословів,– дуже давнє, ще дохристиянське, і воно
перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари – це
магічне прогнання нечистої сили від людини...»[9, с.55]. Акцент на гілках дерев
у цьому зв’язку очевидний, так як за його допомогою вдалося відновити первісний
культ деревошанування в християнській оболонці. Дослідник української міфології
В.М. Войтович відмічав: «У народі Вербна неділя – свято вшанування прадавнього
Дерева життя як символу вічності...Обряд, коли людину хльоскають свяченою
вербою побутував і у Давньому Римі...під час великих урочистостей, на які
запрошували іноземців, спеціальні жерці-феціали святили вербу й, торкаючись нею
шановних гостей, промовляли ритуальні слова. Доторкання свяченою вербою для
людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом»[2, с.55].
Іншим християнським святом з
дохристиянським наповненням стала Пасха (Великдень). Беручи
свій початок від подій виходу ізраїльського народу з єгипетського рабства,
Пасха (з євр. рesah – «проходження повз») святкувалася євреями як пам’ять про
милість Божу, котрий, виливаючи кари на єгиптян, повелів своєму народу
позначити одвірки своїх помешкань кров’ю ягняти, щоб ангел-губитель, винищуючи
єгипетських первенців, пройшов повз єврейських домів (Вих.12:1-20). Ця подія
мала глибоко-символічне значення, вона вказувала на прийдешню жертву
непорочного агнця – Ісуса Христа, котрий Своєю кров’ю сплатить високу ціну за гріхи
світу. Пізніше і Сам Христос відзначив єврейську Пасху у колі апостолів, після
чого проголосив Пасху Нового Заповіту, «…узяв хліб, і…сказав: Прийміть,
споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши…сказав: Пийте з неї
всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення
гріхів!» [Мт.26:26-28]. Далі Спаситель зазнав жорстоких катувань та був
розіп’ятий на хресті. Але на третій день, як повістує Євангеліє, Він воскрес із
мертвих. Однак яку ж символічну причетність до всього цього мають традиційні
атрибути Великодня – високі хліби, змащені поверх білою глазур’ю, і пофарбовані
у яскраві кольори яйця? А виявляється достатньо сумнівну, далеку від
християнства основу. Адже «…писанки існували задовго до розп'яття й воскресіння
Христа» [8, с. 33]. Ось як про це писав видатний дослідник духовної культури
слов'янських народів А. Н. Афанасьєв: «У Персії до пізнішого часу дотримувався
звичай – в березні місяці, тобто при весняному відродженні природи, битися
червоними яйцями, ставити їх на стіл і посилати в дар своїм друзям. У нас
червоні і жовті яйця грають важливу роль на свято Світлого Христового
Воскресіння, що збігається з часом древньоязичницького вшанування творчим силам
весни, і самий колір, в який вони забарвлюються, знаменний: обидва епітети
червоний і жовтий зв'язуються з поняттям яскравого сонячного світла...В очах
народу яйце, особливо – червоне, пасхальне, отримало значення засобу, що
наділяє родючістю і здоров'ям»[1, с. 535]. Як бачимо, яйце споконвіку було
символом життєвої енергії та плодючості. Здавна, у період коли оживає природа,
дівчата билися яйцями для того, щоб символічно запліднити одна одну. В той же
час високий хліб з яєчками являвся символічним втіленням статевого чоловічого
начала – фалоса. Біла глазур поверх хліба також невипадкова, вона, очевидно,
відображає біологічне виверження насіннєвої рідини під час статевого акту. Про
численні дохристиянські атрибути, що заполонили християнську Пасху, писав і
митрополит Іларіон (І.І. Огієнко): «Великдень, цебто Воскресення Христове,
врочисто святкується, але до цього святкування здавна увійшли й поганські
звичаї. Ще Карфагенський Собор 318-го року виступив проти непотрібного в цьому
святкувані»[9, с.288], – підкреслював богослов. Утім церкві не вдалося
перемогти укорінені дохристиянські традиції, їй залишилося лиш
надати їм християнського забарвлення. Припускаємо, що у цих цілях і було
створено чимало легенд, що у своїй суті поєднували християнських персонажів з
дохристиянськими атрибутами. Приміром, один із українських переказів гласив, що
«…писанки писала Мати Божа і дарувала їх Пілатові, щоб той змилувався над її
Сином» [3, с.266].
Свято, що пов’язане з поминням померлих – Проводи
(або Радуниця) також піддалося суттєвому впливу з боку язичницького
світогляду. Слов’яни, як і багато інших народів світу, практикували
один із давніх язичницьких культів – культ предків, котрий базувався на
вшануванні душ померлих пращурів. Особливе місце в такому шануванні відводилося
частуванню покійних на місці їх післяжиттєвого спочинку – кладовищі. Величезний
пласт поминальної обрядовості включав в себе спілкування з душами похованих
небіжчиків, принесення їм дарів, запрошення їх відвідати своє помешкання тощо.
«У весняному циклі українців, – підкреслював доктор історичних наук, професор
В.І. Наулко, – значне місце посідали обряди, пов'язані з культом предків.
Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня. На кладовище
несли паску, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах…З культом предків,
очевидно, пов'язане і свято «рахманський (навський) Великдень», яке
приурочувалось до першої середи-четверга після Паски» [10, с.168]. Ритуальні
обряди щодо вшанування мертвих не вдалося подолати церкві, вона лиш
християнізувала прадавній язичницький культ, котрий отримав нову тематичну
назву – «Проводи». В цьому контексті важко не погодитися з відомим етнографом
О.І. Воропаєм, котрий констатовував: «…поминання мертвих у «поминальний»
тиждень – це вже тепер добрий християнський звичай, але коріння цього звичаю
треба шукати ще в стародавніх дохристиянських обрядах» [4, с.15].
Варто акцентувати увагу і на Богородичних святах,
котрі було встановлено церквою в честь матері Ісуса Христа – Діви Марії. На
протязі віків у слов’ян процвітав куль богині-матері, наші предки шанували
богиню Мокошу, Ладу, і жіночі божества плодючості – Рожаниці. Але по тому, як
було прийнято християнство, даний культ у попередньому вигляді існувати уже просто
не міг. Однак, як і в інших народів світу, «…після зникнення язичницького
культу богині-матері прості люди дедалі сильніше відчували потребу якогось
материнського посередництва між ними і богом, потребу в комусь ніжному і
поблажливому, до кого вони могли б звертатися зі своїми людськими справами,
бідами й незгодами…» [7, с.166]. Таку посередницьку функцію і було покладено на
Діву Марію, котру ще задовго до прийняття християнства на Русі, почали наділяти
рисами язичницьких богинь давнини (про що вже
йшлося в одній із публікацій). Ця обставина не могла не вплинути на
змістове наповнення свят, котрі все частіше поєднували в собі язичницький
світогляд з церковно-християнською символікою (що й
формувало язичницько-христиняський синкретизм). Додатковим
виразником цього являється й присутність значної кількості церковних свят у
сучасному язичницькому
календарі.
Таким чином, все наведене вище дає лиш підстави
ствердити, що на протязі багатьох століть язичницька спадщина в тандемі з
принципами християнської релігії переносилася з покоління в покоління. Досвід
віків заховував залишки архаїчних, дохристиянських вірувань, що міцно закріпилися
в традиціях не тільки народних, а й у церковних. В своєрідному вигляді сліди
язичницького світогляду подоживали й до наших часів, знаходячи своє видне місце
в наших традиційних релігійних святах. Про це знаний
український історик М.С. Грушевський писав: «старі поганські свята приладивши
ся номінально до християнських, жили далї й не вважаючи на заходи проти них
духовенства, подоживали до наших часів…»[5].
1.Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу. М.: «Индрик», 1994. т.I. с. 535
2.Войтович В. М. Українська міфологія.— К.: Либідь.2002. с.55
3.Воропай. О. Звичаї нашого народу. етнографічний нарис.- Мюнхен,1958 р. т.І. с.266
4.Воропай. О. Звичаї нашого народу. етнографічний нарис.- Мюнхен,1958р. т.ІІ. с.15
5.Грушевський М.С. Історія України-Руси. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30405.htm
6.Історія релігії в Україні: Навчальний посібник/А.М.Колодний, П.Л.Яроцький, Б.О.Лобовик та ін.-К.:Т-во «Знання», КОО,1999. с.579
7.Косідовський З. Оповіді євангелістів:Пер.з пол./Післямова і приміт. І.С.Свєнціцької.-2-е укр. Вид.- К.: Політвидав України, 1985. - с. 166
8.Лозко. Г. Українське язичництво.— K.: укр. центр духов, культури, 1994. - с.33
9.Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія /. – Київ: «Обереги», 1992 р. - с. 288
10.Наулко В.І. Культура і побут населення України К.: Либідь, 1993. с.168
11.Повість врем’яних літ.- Харків:Фоліо,2008. с.71
12.Ріпецький. М. Початки християнства в Україні.-Вид-во«ОО. Василіян», Мондер,Алберт, Канада. 1952.с.24
13.Свенцицкая И.С. Раннее христианство:страницы истории.-М.: Политиздат, 1987. с. 175
14.Теологический энциклопедический словарь под редакцией Уолтера Элвелла — М.: Ассоциация «Духовное возрождение», 2003. с.995
15.Тупик. О. Синтез язичницьких і християнських традицій у релігійній культурі українців на сучасному етапі. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ethnic_history_7/7_12.pdf