З давнього часу російська православна церква
(РПЦ) була невіддільною від політичного життя Російської держави, важливою
частиною імперіалістичного механізму, який відповідав за сакралізацію
політичних процесів в суспільстві. Союз держави і церкви навіть призвів до
того, що майже кожен російський імператор перетворювався в канонізованого
святого, а ідеологія великого російського самодержавства залучалася активною
підтримкою з боку церковних ієрархів, котрі нерідко пропагували (і пропагують)
єдність православного світу в контексті геополітичної єдності. Загалом «РПЦ, –
як підкреслював відомий релігієзнавець А.М. Колодний, – …стала, до певної міри,
вже не церковною структурою в первинному розумінні цього поняття, а скоріше
політизованою інституцією» [1, с.835]. Саме така інституція й залишилася на
українських теренах після розвалу Радянського Союзу.
У сучасний період російська церква продовжила
своє існування в Україні під назвою «Українська православна церква Московського
патріархату» (УПЦ МП). Ця релігійна конфесія безпосередньо
підпорядковується РПЦ і, як свідчать численні факти, на протязі багатьох років
УПЦ МП «…через своїх владик, клір і братства провадить
відверто антиукраїнську політику» [4, с.112]. Така політика обумовлюється
пропагандою ідеології «Русского міра», яка активно поширюється
з боку Росії і базується на ідеї об’єднання пострадянських земель в єдину
імперію. У цьому зв’язку церква Московського патріархату
виступає як своєрідне «…знаряддя в руках російської влади, серйозний засіб
боротьби з новопосталими після розвалу Радянського Союзу державами, в яких є
православна церква»[3, с. 5].
Протягом часу чимало обставин лиш доводять
істинність такого припущення. По-перше, після проголошення незалежності
України, РПЦ не полишила претензій на «канонічну» територію, і не звільнила
українську землю, керуючись принципом: «Окрема нація – окрема церква». Це
продемонструвало стійкість церковно-канонічних кордонів супроти політичним.
Тому ми маємо на своїй території церковну організацію тієї держави, котра здавна
обстоювала ідеологію об’єднання декількох держав на основі політичної і
культурної єдності. На думку науковців, «Московський Патріархат через
збереження в Україні спільноти своєї юрисдикції прагне до утворення якогось
нового Союзу (Союзу православних країн, Східно-Слов’янської Федерації, а чи ж
навіть якоїсь нової Київської Русі)» [4,c. 8].
По-друге, церква Московського патріархату
в Україні характеризується й особливою увагою до церковнослов’янської мови в
релігійному житті. Щодо цього існує вагоме твердження про те, що сучасна
церковнослов’янська, котра використовується в українському православ’ї
Московського патріархату, ще за часів Російської імперії (як стверджують
фахівці І.Огієнко, І.Франко, А.Колодний, Б.Лобовик, Л.Филипович та ін.) стала
староросійською. Вона має в собі мало спільних ознак з тією
церковнослов’янською мовою, яку ввели в життя брати Кирило та Мефодій [2,
с.175]. Попри теологічну несамобутність використання церковнослов’янської мови
в релігійній площині (Мт. 6:7-8; Мк. 16:15-17; Дії 2:4-11; 1 Кор. 14: 6-28) є
цілком очевидним й політичний аспект даного питання. Адже впровадження
церковнослов’янської мови дає змогу створювати ілюзорну єдність між
«вчорашніми» народностями, котрі входили до складу єдиного союзу, але вже
набули незалежності. Сказане являється актуальним і тому, що, наприклад, перед
православними Англії, Японії та Африки не висувається вимога використовувати
церковнослов’янську мову в релігійній сфері, ці народи проводять літургію
своїми національними мовами. Окрім того, УПЦ МП не просто пропагує використання
малозрозумілої для українців церковнослов’янської мови, вона ще й активно
дискредитує українську мову. Суть такої дискредитації сходить до проголошення
неблагодатності української мови. У цьому ж контексті активно поширюється
пропаганда щодо неблагодатності україно-орієнтованих православних конфесій
(особливо УПЦ Київського патріархату).
По-третє, українська національна складова зазнає
ідеологічних посягань й через те, що чимало антиукраїнських діячів російської
історії зведено в ранг святих з боку РПЦ (віддзеркаленням якої в Україні і
являється УПЦ МП). З-поміж інших ця церква канонізувала Олександра ІІ, Миколу
II, Катерину ІІ, які відзначилися своєю антиукраїнською діяльністю і, в той же
час, проголосила анафему на українського гетьмана Івана Мазепу.
По-четверте, є чимало вагомих підстав для того,
щоб стверджувати, що Українська православна церква Московського патріархату
– це активний лобіст на політичній арені України. Станом на 2009 р. до
УПЦ МП відносило себе 9,5 млн. українських віруючих. Це становить вагому
частину виборчого електорату, на який тою чи іншою мірою впливають представники
УПЦ МП. Так, достеменно відомо, що на президентських виборах 2004 і 2010 рр.
дана церква забезпечувала
агітаційну підтримку В.Януковичу. «Віктор Янукович, – відмічав Митрополит
Одеський та Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел,
– найдостойніший претендент на пост президента України, за
нього голосують люди зі здоровим глуздом…».
По-п’яте, останні події свідчать і про участь УПЦ
МП у ваєнних діях на Сході України. За словами координатора групи «Інформаційний
спротив» Д.Тимчука: «Об'єкти і священнослужителі УПЦ МП на Донбасі давно
були центрами антиукраїнської діяльності. Тепер вони –
важливий елемент в терористичній діяльності. Антиукраїнська пропаганда серед
місцевих прихожан, приховування і всебічна допомога бойовикам, перетворення
церков і монастирів в перевалочні бази – все це є».
Прослідковується навіть зв'язок анексії Криму (та тероризму на Сході) з
«паломницькою» поїздкою в Сімферополь цілої делегації з Росії, зокрема
екс-керівника терористів, полковника ГРУ І. Гіркіна (Стрілка). Встановлено, що
Гіркін під патронатом РПЦ прибув в Україну, щоб здійснювати розвідувальну
діяльність і підготовку до диверсійних операцій; у складі делегації він
позиціонувався як охоронець православної реліквії. Є також відомості, що
подібні поїздки в Україну
під патронатом РПЦ були неодноразові.
По-шосте, РПЦ офіційно не засудила дій російської
влади щодо загарбницької війни в Україні, зокрема окупації Криму, що логічно
розцінювати як підтримку державного курсу колонізаторської політики. За словами
глави синодального відділу по взаємовідносинах церкви і суспільства РПЦ
протоієрея Всеволода Чапліна, дії російських військових, що знаходяться на
українській території, являються «миротворчою місією». Хоча й таку позицію УПЦ
МП публічно не підтримала, але все ж було б помилково вважати, що це
унеможливлює прояви ідеологічної тотожності в цій площині.
І, нарешті, по-сьоме, навіть сам патріарх РПЦ
наділений досить широким титулом – «всія Русі». Очевидно, що
таке політичне розширення зумовлене орієнтацією на певну ілюзорну єдність в
історичних координатах, що переходить у церковно-політичне верховенство над
багатодержавним утворенням.
Таким чином, все це і багато іншого лиш доводить,
що православна церква Московського патріархату в Україні у специфічному
вигляді знаходиться на варті ідей «Русского міра». Пропагуючи
таку ідеологію, вона вдається до демонізації чи не всього українського,
використовуючи при цьому церковно-канонічну аргументацію для захисту своїх
положень. За такого підходу численними ієрархами цієї церкви «…майбутня доля
України мислиться в лоні якогось православного слов’янського державного
братства під гаслами відродження Російської імперії за формою і змістом на чолі
з російським монархом» [4, с.113]. Однак не всі представники УПЦ МП стоять на
таких позиціях, деякі події засвідчують і наявність проукраїнських тенденцій в
цій церкві.
1.Академічне релігієзнавство. За науковою редакцією професора А.Колодного.–К.: Світ Знань, 2000. с. 835
2.Баранівський В. До проблеми утвердження української мови в релігійному та світському житті українців// Релігія та Соціум. - 2010. - №1(3). с. 175
3.Слабошпицький М. Ризоносний посланець Кремля// Літературна Україна № 7, 17 лютого 2011. с.5
4.Україна релігійна. колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України. – К., 2008. - c. 113