 |
| Зображення взято із сайту: postmaidan.info |
Складність історичного буття українського народу
сформувала у нього плюралістичний (лат. pluralis – множинний, багатоманітний)
світогляд. По суті Україна – релігійно плюралістична країна з часу появи
її на карті світу. Вже в першому її владному утворенні Києво-Руській державі
співіснували вірування язичників різних племен у своїх богів [1, c. 242].
Загалом цей період релігійного розвитку значився міжплемінною терпимістю,
взаєморозумінням інакшості у вшануванні богів кожного із общини. Багатоманітність
релігійного співжиття, в силу тих чи інших обставин, сформувала у
світогляді нашого народу не антагоністичне (вороже) ставлення до релігійної
інакшості, а толерантність по відношенню до інших релігій, інших
національностей, інших культурних виявів. Така світоглядна установка
переносилася із покоління в поклоніння, вона формувала колективний тип
світогляду, специфічний релігійний архетип, головним кредо якого було
устремління до гуманістичної релігії.
У передумовах становлення поліконфесійності, як
невід’ємної риси українського соціуму, відіграло чимало чинників. Особливо
вираженим є ментальний, котрий проявляється у багатовікових поведінкових
стереотипах, сформованих способах мислення і ставленнях до дійсності. Тут до
сприятливих умов поліконфесійності можна віднести особливість української
духовності, яку «характеризує не ортодоксальність, а динамізм…» [1, с. 150].
Концентруючись на символічній, духовній стороні релігії українець, прийнявши
християнство, в цілому засвоював і сприймав його як дух, а не догматичну форму.
Аналізуючи середньовічну релігійну ситуацію України, М.І. Костомаров
констатовував: «Після прийняття християнської віри перейшла на Україну молода
християнська цивілізація...Українці, перейнявши від греків нову віру, не
перейняли від них тої неприхильності до західної церкви, що водилась у Греції.
Перші архипастирі на Україні, самі чужинці силкувались пересадити ту
неприхильність на українську цілину, та не вельми пощастило їм у цьому; в уяві
Українця католик не являвся йому ворогом. Особи княжого роду побиралися з
дітьми володарів католицької віри; ймовірно, що в народі діялось те ж саме.
Чужинці – Греки, Вірмени, Жиди, Німці, Поляки, Угри, живучи по українських
містах, добували собі вільний захист і жили в добрім ладі з тубольцями; Поляки,
зайшовши з Ізяслава у Київщину, любувалися веселим життям у чужій землі. Отой
дух терпимості, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе
й досі в народі»[3]. Все це сходить до тієї обставини, що у
свідомості українця побутує індивідуалізм (первага особистого над колективним,
неформального над формальним) – це й формує специфічне ставлення до інших
людей, яких «…українець вимірює не їх конфесійністю, світоглядними
орієнтаціями, а їх діяльністю…» [1, с. 242].
Світоглядну плюралістичність і поліконфесійність
на українських теренах забезпечило також завжди співчутливе і доброзичливе
ставлення українця до знедолених, скривджених: українець загалом досить
спокійно сприйняв на своїй землі вигнаних з Європи євреїв, соцініан та
антитринітарій – з Польщі, старообрядців, молокан і духоборів – з
Росії [1, с. 243]. Наш народ був у подібному становищі: втративши незалежність
та свободу, терпівши гноблення і нерозуміння, тому, очевидно, йому була близькою
й зрозумілою доля переселенців.
Не менш важливими у становленні поліконфесійності
були й історичні передумови, до яких варто віднести ту обставину, що
Україна розташована між Заходом і Сходом, між різними релігійними системами:
християнством та ісламом, православ’ям та католицизмом. Окрім того, на
території нашої держави з давнього часу проживали представники різних
релігійних вірувань, що й внесло у повсякденне життя українців релігійну
різноманітність. Вагомий внесок в напрямку поширення даної різноманітності
здійснила Берестейська унія 1596 р., яка розділила українців на греко-католиків
та православних, що згодом призвело до наявних і нині релігійних особливостей
українського суспільства.
Уже в новий час, з настанням горбачовської
перебудови, посилюється місіонерська діяльность прибулих іноземних
проповідників, котра продовжується і в сучасний період загальносвітового
релігійного «ренесансу», який набрав свого розмаху у ХХI ст.. Цей етап Україна
зустріла незалежною державою, котра продекларувала демократичний напрямок свого
розвитку. У даний період «демократична орієнтація в переосмисленні релігійної
дійсності, зробила поліконфесійність в Україні об’єктивною реальністю, з якою
не можна не рахуватися…»[2, с.79]. Окрім того, значно й посилилася релігійна
свідомість українців: «якщо в радянські часи відносили себе до віруючих лише
5%» [1, с. 15],- то «…рiвень релiгiйностi в сучаснiй Українi станом на 2000 рiк
становить 62 %»[4]. На цьому етапі політико-правовий фактор виступає важливим
чинником становлення релігійного плюралізму. Його сутність виходить з певних
політичних, а відтак і законодавчих змін, котрі відбулися протягом останнього
двадцятиріччя. Зокрема, це відобразилось на появі Закону України «Про свободу
совісті та релігійні організації», який закріпив релігійний плюралізм
законодавчо. А також прийнятті у 1996 р. Конституції України, у якій статтями
15 і 35 визначено, що жодна ідеологія (в тому числі релігійного змісту) не може
визнаватися державою як загальнообов’язкова, а також, що кожен має право на
свободу віросповідання, включаючи свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати жодної. Ці та інші обставини забезпечили можливість повноцінної
реанімації великого числа релігійних парафій, в тому числі і таких, що
інтегрували національно-культурні особливості в релігійну площину. Тож станом
на 1991 р. в Україні вже діяло 12962 релігійних організації, і така динаміка
набула висхідного характеру: у 1996 р. – 17045; 2001 р. – 24311; 2006 р. –
30507; 2014 р. – 37209[5, с.22].
Однак на тлі поширення релігійних організацій
посилюється й загроза для національної безпеки нашої держави. Важливими сферами
такої загрози являється політична, соціальна та інформаційна. Тому релігійний
плюралізм, крім атрибуту демократії, може являтися і причиною
релігійно-політичних протистоянь. До всього цього цілями релігійних общин, в
період сучасної релігійної конкуренції, можуть стати крім духовних і
меркантильні інтереси, що не в останню чергу призводить до конфесійного
суперництва й нетерпимості. Але все ж варто зазначити, що релігійний
плюралізм є невід’ємною рисою українського соціуму, його породження є
результатом, з одного боку, соціально-психологічних чинників, з іншого –
історико-географічних. Уся складність цього феномену в тому, що він торкається
ментальної складової етносу, а своїми коренями сягає глибини психологічних
основ масової свідомості; функціонує в діалектичному зв’язку сакрального і
світського, державного і суспільного, глобального і локального.
1.Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. Монографія .- Львів: СПОЛОМ, 2005. с. 242
2.Колодний А.М., Филипович Л.О, Яроцький П.Л: Релігія і Нація в суспільному житті України й світу.- К: Наукова думка, 2006. с. 79
3.Костомаров М. І. Книги буття українського народу; дві руські народності [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://uahistory.info/2012/01/22/m__kostomarov_knigi_buttja_ukranskogo_narodu_dv_rusk_narodnost.html
4.Мельник В.Б. Релігійність у сучасній Україні [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://old.risu.org.ua/ukr/study/research_conference/melnyk_religiosity/
5.Статистичний щорічник України за 2013 рік. За редакцією О.Г. Осауленка.- Київ: «Август Трейд», 2014. с. 22