 |
| Зображення взято із сайту: tsn.ua |
Релігійний світогляд українців
базується на важливості самої віри у їх житті. В загальній основі у
них сформувалася підсвідома впевненість в тому,
що існує щось надприродне, абсолютне. Така ідея Божої
всеприсутності набрала свого вираження у способі життя народу, вона
наповнила різні його сторони характерним змістом.
Українська релігійна система,
безумовно, побудована на пантеїзмі: розумінні Божої всеприсутності
у всіх речах і формах. Відомий український етнограф В.М.Гнатюк
відзначав, що наші предки «вірили, що ввесь світ, небо, повітря й уся
земля заповнена богами та що вся природа жива, повна всякого дива, а в ній усе
думає й говорить на рівні з людьми та богами…» [3, с.383]. Особливість
пантеїзму в українців детермінована
прив’язаністю до землі, обожненням її. «Родючість Землі, її здатність
народжувати хліб і годувати людей робили її в очах людини всезагальною
матір'ю...Шанобливе ставлення до Матері-Землі породило безліч суворих заборон і
приписів, порушення яких хоча б одним членом землеробської громади загрожувало
обуренням ображеної стихії і покаранням всієї громади неврожаєм, голодом,
смертю. Всі ці строгості обумовлені уявленням про те, що Земля,як і
жінка, у певні періоди запліднюється, вагітніє і звільняється від тягаря
урожаєм»[10]. Взаємозалежність цих понять внесла у релігійну
свідомість українців уявлення про жінку як якусь особливу особу,
наділену життєдайними, містичними рисами. Цьому також сприяли
історичні умови буття українства, які витіснили чоловіка із
господарсько-побутової сфери сім’ї. Саме тому, як відзначає А.М.Колодний, «в
Україні поширений культ Богородиці…ідеологізація подружнього життя, підхід до
сім’ї як надприродного, санкціонованої співдружності звеличування
жінки-матері»[6, c.44]. Така «всесильність» жінки витворила у наших
предків уявлення про її материнське заступництво і захист, до прикладу,
запорізькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою,
а Українська Повстанська Армія, що постала в часи другої світової
війни, теж обрала собі святу Покрову за день Зброї, віддавшись під опіку святої
матері Богородиці [2, с.163]. Зберігся й вірш на честь Богородиці,
записаний в рукописах П.О. Куліша: «...Зірка у небі, зірка у небі пресвятая!
Скорая, скорая нам помошнице...Поручниця, поручниця за нас грішних. Визволь,
визволь нас від мук вічних! Алилуя, воспіваймо, Матір цареву, Матір цареву
днесь величаймо»[2, с. 161]. Тому, як слушно відзначає Д.І.
Чижевський, «українська релігійність – жіноча, релігійність
колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така
релігійність…відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не
стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері-землі» [11,
с.25].
Характерною рисою релігійності українців є
й обрядовість. Дотримання обрядів усвідомлювалося нашими предками
як вираження причетності до свого етносу, до своєї віри. Крім того, обрядові
дійства проводилися для задобрення і догодження силам природи, стихіям,
духам. У силу тих чи інших обставин обрядовість хоч і торкалась важливих сфер
життя, але поступово вона набувала зовнішніх форм. Особливо
це простежується після прийняття християнства, де дотримувалися
форми релігійного поклоніння «взагалі ретельно, хоча за звичай з вельми
незначним розумінням їх значення або навіть зовсім без всякого іншого
розуміння, крім того, що так треба робити набожній людині. І тут, як відзначає
Т.Р.Рильський, також є своєрідні поняття. Так, наприклад, дотримуючись святкового
відпочинку, безумовно неможна виконувати деяких робіт, в той час як за
інші Бог простить…У неділю і свята неможна різати (крім їстивного): ані тесати
дерева, ні косити, ні копати. Але можна, у випадку екстреної необхідності «в
гарячий час», возити снопи, гребти сіно…і т.п.» [9, c.40]. Така
вибіркова, незакостеніла релігійность українця показує,
що практика обрядовості являється радше
виразником внутрішньої активності його віри, гармонії з Богом
у формі обряду, свята, коли різні
сторони діяльності поєднують в собі тотожність
побутового з сакральним. І все ж така тотожність виходить з
позицій сприйняття Бога як універсального, всюдисушного
рушія. Характеризуючи тодішній релігійний світогляд
нашого соціуму, М.І.Костомаров відмічав: «Як би виринула потреба переіначити що
з на зверхніх формах, чи в богослужінню, або перекласти св. Письмо, Українці
ніколи б тому не суперечили, їм і не прийшла б гадка підозрювати кого не будь,
що він хоче перекрутити що у святощах. Вони тямлять, що релігійні обряди
заводить церква, котру представляють назверх церковні керманичі, й коли ті
керманичі мусять занести що нове, не переіначуючи самої суті, то миряни повинні
пристати на це, не сперечаючись; бо коли та чи інша форма або обряд визначують
ту ж саму суть, то сама форма не має такої ваги, щоб варто за неї
сперечатися»[7].
Окрім того,
важливим елементом релігійності
українців є схильність до її опоетизування, очікування
від неї якоїсь зовнішньої насолоди, емоційної віддачі: «…Саме благо сприйняття
храму, – писав Т.Р.Рильський, – не вичерпує попиту на релігійно-поетичне
враження, залежне від особистих властивостей св’ященника ступінь вишуканості в
богослужінні представляє живий інтерес для народу. При судженні про того чи
іншого св’ященника питання: «Чи він гарно править», завжди має велике
значення. Голос, жести, інтонація – все це доволі вагоме при даній
оцінці» [9, с.45].
Українська релігійність простонародна,
вона за своєю стрижневою суттю зорієнтована на загальні цінності:
утвердження справедливості, соціальної рівності тощо. Емоційно-почуттєва
складова українців яскраво переважає над прагматичною, раціональною.
Це підштовхує до того, щоб узагальнити специфіку української
релігійності поняттям «коордоцентричність». «Основа релігійної свідомості
людського роду, – писав П.Д.Юркевич, – полягає в серці людини. Релігія не є
щось стороннє для її духовної природи, вона утворена на природному грунті» [12,
с. 102-103]. Можливо, саме тому специфіка релігійності українців виключає
ортодоксію, догматизування, передбачає свободу мислення й діяння. Так,
«великорус силкується визначити свою набожність тим, що виливає потоки слів над
роз'яснюваннями назверхніх форм, букви, бере в цьому визначну участь; коли він
строго православний, то його православіє полягає переважно в назверхній
стороні; Українець почне виливати своє реліґійно-моральне почуття, мало коли
буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже у своїй
побожности, який уплив зробило на нього богослуження, врочистість обряду, високе
значіння свята й т. д.»[7].
Очевидно, українцям притаманне релігійне
сприйняття у формі зорієнтованій на зміст, на загальну властивість
субстанції, нехтуючи якимись особливо строгими, церемоніальними
приписами: «серед народу ви часто почуєте що католики, як і православні, вірять
в єдиного Бога і в Ісуса Христа, тільки в них інакше правиться» [9, с.46].
Власне, така світоглядна позиція виключає конфесійну нетерпимість: з історії
видно, що «українець із обережності кривди не забуває, але він не мстивий. Ні
католицький костел, ні жидівська синагога не видаються йому гидкими місцями;
він не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом,
але і з Жидом, і з Татарином» [7]. Виходячи з цього, попри достатньо високий рівень
релігійність, українець схильний до оцінки особи за її
загальнолюдськими якостями, а не за релігійними. Так, до людини, котра добре
відноситься до ближніх, але має байдуже ставлення до релігійної
обрядовості, в Україні, за звичай, говорять: «Дарма, що він не молиться,
заготовив він собі місце на тім світі ділами своїми» [9, с.47].
Доволі знаковим є те,
що попри специфіку обрядовості, відсутності
високого рівня ортодоксальності й
догматизування, релігійність українця, віра і наука про
Бога доволі міцно закарбовуються у його свідомості. Уже згадуваний
нами Костомаров з цього приводу писав: «…на Україні й між
освіченими клясами захитати віру не так легко…невіра загніжджується в душу
Українця тільки після довгої, глибокої боротьби…Український народ – глибоко
релігійний народ у як-найширшому розумінні цього слова; чи так, чи інакше
склалися його обставини, чи таке, чи інше було його виховання, він берегтиме в
собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його
народність: це неминуче виходить із того поетичного настрою, яким одріжняється
його духовий склад. Тому український народ...насправді лишився вірним до своєї
церкви більш, ніж Великоруси і він усе обхоплював більш духа її, ніж
форму»[7]. В цьому напрямку доцільно відзначити, що
українська релігійність – релігійність більш внутрішня, особистісна. Загалом «в
українців міцне почуття божої всеприсутності, душевна скрута, внутрішня розмова
з Богом, тайне думання про божу волю над собою»[5, с. 81], – підкреслював
митрополит Іларіон (І.І. Огієнко).
Важливим елементом віри українців є така
риса як забобонність. Вона набрала сакрального підтексту в ряд
певних простежуваних і очікуваних закономірностей у житті.
Знайшовши своє підкріплення у бурхливій фантазії, забобонність
сходить до чародійства, віри в магічні сили тощо. Наші предки,
приміром, здавна вірили, що коли на Великдень «хто прийде до церкви з
першим вареником, схованим ще на Масляну, той побачить відьму», або «коли
священник у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину
Воскрес» можна чого небудь побажати собі – це бажання здійсниться»
[1, с.276]. Загалом забобонність народу тісно переплітається із
побутом, вносить у його основу сакральне, вимагає від особи певних
дій в напрямку збереження ритуальних
уявлень. Вона для українця стала специфічним способом
теоретизувати невідоме, контролювати і підлаштовуватися під його
характер.
В
релігійно-ідеологічному векторі українцям характерна
двовірність, яка після прийняття християнства значиться утриманням
світоглядних позицій на укорінених здавна язичницьких уявленнях про
світ. На протязі тривалого часу, основу української релігійності
характеризувало дещо чуже ставлення до християнської віри, з
її монотеїстичною (єдинобожною) сутністю. Це породило певний
дуалізм релігійного життя, про який М.С.Грушевський у свої праці «Історія
України-Руси» писав: «…прості люде церковні обряди уважали річею князїв і бояр,
а самі справляли собі весілє по давньому: «c плясанієм і гуденієм і
плесканієм»; причащатися вони не приходили, а певно – і без всяких
іньших церковних обрядів обходилися, натомість…«жертвували бісам, болотам і
криницям», себто трималися далі старого натуралістичного культу»[4]. В
подальшому у релігійному житті українців простежується тотальне
взаємопоєднання церковних і народно-звичаєвих елементів. «Навіть приймаючи
християнство,– відзначав А.М. Колодний,– він (українець) «припасував» до
нього свої поклоніння небу й землі, воді й вогню, певним деревам і тваринам»
[6, с.43]. Тому «християнськість українців…має свої особливі риси. Вона,
зокрема, виражається у наявності в їхньому віруванні своєї трійці
– Ісуса Христа, Матері Божої і святого Миколая, з наданням переваги
Марії-Богородиці як Цариці України…Надія на заступництво й
компенсація за земні негаразди (тут – місія Ісуса Христа), освячення сімейного
вогнища й місця жінки в ньому (тут покровительство Марії-Богоматері), пошук
сили, яка сприяла б життєвій, зокрема господарській, діяльності (тут приклад життя
святого Миколая)»[6, с.42]. Така ідеологічна несинхронність
призвела до того, що релігійна обрядовість українців не
закінчується у стінах храму, вона переноситься на побутовий,
традиційно-сімейний рівень. Якоюсь мірою світоглядні потрясіння, пов’язані
з християнізацією, внесли у специфіку віри українця двовірність,
роздільність на публічне і особистісне, зовнішнє – внутрішнє, коли виконання
обрядів провадиться «…з одної тільки звички або з одного тільки страху»[8,
с.88].
Підсумовуючи, відзначимо, що релігійний
світогляд українського народу значиться своєю широтою: їм притаманне
власне вироблене релігійне почуття. Стрижневою ознакою у цьому
почутті є віднайдення і утвердження гуманістичних принципів,
опоетизування релігійності і перенесення її ідеалів на глибоко побутовий,
звичаєвий рівень. Це стало сприятливим чинником для існування у нашого
народу глибоких релігійних настроїв, спричинило до перенесення
релігійності у сферу індивідуальну, внутрішню.
1.Воропай. О. Звичаї нашого народу. етнографічний нарис.- Мюнхен,1958 р. т.І. с. 276
2.Воропай. О. Звичаї нашого народу. етнографічний нарис.- Мюнхен,1958 р. т.ІІ. - с.163
3.Гнатюк В.М. Останки перед християнського світогляду наших предків/Українці: народні вірування, повір’я, демонологія.- К. Либідь, 1991. с.383
4.Грушевський. М.С. Історія України-Руси [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30405.htm
5.Іларіон, Митрополит. Мої проповіді. - Вінніпег, 1973. с.81
6.Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. Монографія .- Львів: СПОЛОМ, 2005.-с.44
7.Костомаров М. І. Дві руські народності [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/Kostomarov/DviNarodnosty.html
8.Липинський В. Релігія і церква в історії України.-Луцьк: ВМА «Терен», 2010. с.88
9.Рылський. Ф. Р. К изучению украинского народного мировоззрения/ Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. - К.Либідь, 1991. с.47
10.Словарь славянской мифологии мифология Древней Руси [Електронний ресурс].- Режим доступу:http://webartplus.narod.ru/folk108.html#zemli
11.Чижевський. Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1983. с.25
12.Юркевич Памфіл. Вибране.-К., 1993.- с.103