«Віра в
те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх»
[10, c.72], – споконвіку було однією із характерних рис первісного суспільства.
Річ у тім, що майже 
завжди і скрізь люди тяготіли до чуттєвого сприйняття Бога.
Масам легко було звертатися до божественного через певний матеріальний
виразник-посередник. Такий виразник і отримав назву «ідол» (грец. eidōlos –
маленьке зображення) – виготовлений із дерева, каменя чи іншого матеріалу
предмет, що зображує, уособлює божество [10, с.385].
завжди і скрізь люди тяготіли до чуттєвого сприйняття Бога.
Масам легко було звертатися до божественного через певний матеріальний
виразник-посередник. Такий виразник і отримав назву «ідол» (грец. eidōlos –
маленьке зображення) – виготовлений із дерева, каменя чи іншого матеріалу
предмет, що зображує, уособлює божество [10, с.385].
Загалом релігійне поклоніння матеріальним
предметам міцно закарбувалося у свідомості мас. В різних місцях світу й до нині
знаходять різноманітні кумири, котрим поклонялися на протязі віків. Чого тільки
вартує той факт, що у таких могутніх державах світу, як Вавилон, Єгипет, Греція
та Рим в масштабних формах процвітало ідолопоклонство.
Цього не скажеш про ізраїльський народ, котрий
хоча і піддавався ідолопоклонству, але все ж отримав від Бога унікальне
застереження: «Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і
що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо
Я-Господь, Бог твій…» [Вих. 20: 4,5], – гласила одна із десяти заповідей, що
була дана Богом через Мойсея. Пройде декілька століть, і негативний контекст
щодо поклоніння фізичним предметам продовжить набирати яскравих рис (Вих.
33:20; Повт.Зак.4:15-19; Пс.113:10-15; Пс.134:15-18;
Іс.37:19;40:18-26;44:9-19;46:5-7; Єр.10:2-5; Дан.5:23; Ав.2:18-20). Знайде
продовження така тенденція і в християнстві. Його засновник – Ісус Христос,
власне, не дасть наказу ставити перед собою жодного зображення для поклоніння
(Ів. 4:23,24), що простежиться й з боку апостолів (Дії 17:29; Рим. 1:21-23;
Євр. 11:1; 1 Петр. 1:8,9; 1 Ів. 5:21). Разом з цим і ряд богословів перших
віків не схвалювали практику поклоніння зображенням. Християнський апологет
Климент Олександрійський (150 – 215 рр.) у праці «Стромати» відзначав (кн.5
28/4-6): «Піфагор наказував не носити перстнів і не вирізати на них зображень
богів. Але ж і Мойсей, тільки на багато раніше, заповідав не творити литі,
ліплені або мальовані зображення і не поклонятися чому-небудь матеріальному...З
цієї причини мудрі з єгипетських жерців вирішили, що храм в Афінах належить
залишати без крівлі, а євреї створили храм без яких-небудь зображень в
ньому»[5, с.162]. Один із основоположників християнського богослов’я Ориген
(185-254 рр.) в своїй праці «Проти Цельса» також звертав увагу на важливість
шанування Самого Бога, а не якогось творива (кн.3, XV): «…у тих людях, які
бажають до нас приходити,– зазначав Ориген,– ми на самому початку прагнемо
збудити презирство до ідолів і всіляких зображень; ми вселяємо їм більш вже не
надавати твориву те шанування, яке личить Богу, ми направляємо їх думки до вищої
мети і приводимо їх до Творця всесвіту…»[7, с. 602]. Відомий християнський
письменник, апологет Тертуліан (приб. 160-230 рр.) у праці «Про
ідолопоклонство» до питання щодо поклоніння зображенням підходив досить прямо,
він писав(п.3): «Слід тут витлумачити саме слово Eίδος по-грецьки означає
«картина», звідси походить зменшувальне είδωλον, як у нас від «картини»,
відбувається «картинка». Тому всяку картину або картинку, що-небудь зображуючу,
слід вважати ідолом. Ідолопоклонство ж – це всяке служіння, всяке догоджання
ідолу»[8, с.251]. В своїй праці «Про видовища» богослов також акцентував увагу
на забороні виготовляти зображення Бога (п. 23): «Якщо Він забороняє робити
будь-які зображення, то тим більше – зліпки образу Свого» [8, с. 290]. Окрім
того, «Церковна історія» Євсевія Кесарійського (приб. 263—340 рр.) повідомляє
про те, що перші християни були жорстоко переслідуваними за своє прагнення
поклонятися не ідолам, а Богу (кн. 8 п. 11, 13): «Маленьке фригійське містечко,
населене християнами, оточили солдати і спалили його дотла разом з дітьми і
жінками, взиваючими до Бога Вседержителя,спалили тому, що всі жителі
міста...визнавали себе християнами і не послухалися наказу поклонитися
кумирам…все терпіли вони за віру, лиш би поклонятися не ідолам, а Богу»[2].
Однак таке негативне відношення до поклоніння
матеріальним предметам існувало недовго, уже згодом в християнській церкві
набуває актуальності тенденція в напрямку шанування різноманітних
реліквій, зокрема й ікон. Після того, як християнство перетворилося в державну
релігію Римської імперії, його все частіше наповнюють язичницьким змістом.
Новонавернені маси (переважно з числа язичників) часто приймали християнство
лиш поверхово і, зрозуміло, що багатовікова практика ідолопоклонства все ще
залишалася у їх світогляді. В силу цих та інших обставин ряд церковних ієрархів
пропагують ідею шанування зображень, але не язичницьких богів, а персонажів
нової релігії, котрі все частіше отримують нове язичницька забарвлення (про що вже
говорилося у попередній публікації). Загалом у книзі C. І.
Головащенка «Історія Християнства» значиться, що іконошанування у І тис. н.е.
викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. Щодо цього мала місце полеміка і
на богословському рівні. Головним аргументом проти іконошанування були
«неописуємість Христа во плоті» та біблійна заборона ідолопоклонства. Такі
відомі богослови – Святі Отці, як Василій Великий, Григорій Великий, Євсевій
Кесарійський, Іоан Златоуст, обґрунтовували стриманість щодо ікон посиланнями
на Святе Письмо. Іншої точки зору дотримувалися Іоан Дамаскін, Федір Студит,
Андрій Критський, патріархи Герман та Никифор. Вони вважали, що надчуттєве все
ж, певною мірою, відбивається в матеріальному, чуттєвому. Видиме здатне бути
образом невидимого. У своїй праці «Джерело знання» Іоан Дамаскін писав (кн. 4,
р.XVI): «…побачивши зображення…ми, припавши, поклоняємося, не речовині, але
Тому, Хто зображується, так само як і не речовині Євангелія, і не речовині
хреста ми поклоняємося, але тому, що через це зображаується…те ж і відносно
Богоматері. Бо честь, що віддається їй, зводиться на Того, Хто від Неї
утілився»[3,c. 313].
Поляризація поглядів навколо ікон призвела до
виникнення релігійно-політичного руху, що отримав назву «іконоборство».
«Суперечку про образи,– підкреслював християнський історик Ф. Шафф, –
ускладнювала друга з десяти заповідей, яка явно забороняє якщо не будь-яке
зображення Бога, то, у всякому разі, будь-яке ідолопоклонницьке і забобонне
використання картин. Ще одна проблема полягала в тому, що до нас не дійшло
дійсних зображень Христа, Мадонни, апостолів або будь-яких інших біблійних
персонажів [9, с. 280]. Однак, попри все це, практику поклоніння іконам все ж
було утверджено. Датою офіційного їх введення став 787 р. по народженні Ісуса
Христа. У скликанні VII Вселенського собору (787 р., Нікей) велике значення
відіграла позиція імператриці Ірини, заінтересованої у припиненні розбрату в
імперії. VII Вселенський собор затвердив ікони, хоча цій події передували
імператорський едикт 726 р., помісний собор 754 р., які були спрямовані проти
іконошанування. Проте, засудивши іконоборців, собор визначився й щодо
вшанування ікон. Була також сформована відмінність між поклонінням Богові і
вшануванням священних речей та предметів. Ця відмінність головним чином
значилася вимогою вклонятися не образу, а первообразу…[1, 65,66]. Даний принцип
так відображений у православному катехізисі: «…у іконі підлягає шануванню
зображений на ній Христос або святий, а не матеріальний предмет, на якому ікона
зображена»[4, с.122]. Фактично, така філософія і була покликана на заміщення
акцентів: від поклоніння простій матерії, до її посередницької функції – лиш
відтворювати образ небесного. Однак є очевидним, що звертаючись до Бога через
ікону, віруючий віддає і їй частинку своєї любові. Ікона все ж таки не
являються для людей безликими «провідником» до небесного, вона набуває свого
сакрального значення, і присуща слава небесам переносться й на неї. Адже
іконами благословляють,
до чудотворних ікон відбуваються паломництва,
шанується й перенесення ікон. В
честь конкретних ікон, а не тих, хто на них зображений (пам'ятні дні святих
святкуються окремо) встановлюються свята (свято в честь Іверської і Фатимської ікон Божої
Матері тощо). Загалом за таким же принципом будуються й храми, замітьте, в
честь ікон, а не тих, хто на них зображений (храм
в честь Єрусалимської ікони Божої Матері, храм в честь ікони Божої Матері
«Живоносне Джерело» тощо).
Насправді ж очевидно, що значення ікони
(ікона – грец. εἰκόνα – малюнок, образ,
зображення) яскраво виражається в тому, що це матеріальний предмет
(виготовлений з дерева, золота, каменя тощо), предмет, котрому сьогодні
вклоняються. Аналізуючи встановлення культу ікон в християнстві, радянський
релігієзнавиць І.А Кривелев підкреслював: «За своїм змістом та сутністю
поклоніння іконам було абсолютно магічним. Ікони стали амулетами, оберегами,
інструментом для створення чудес, навіть просто фетишами. Практично не
залишилося жодної різниці між іконошануванням і звичайним ідолопоклонством,
давно відомим у релігійному вжитку»[6, с.83].
В силу цих та інших обставин питання щодо значення
ікон в християнському світі й до сьогодні залишається предметом
серйозних дискусій. Одна частина християнського світу шанує ікони, інша –
вважає їх ідолами, поклоніння яким заборонено Біблією. Проте достеменно відомо,
що Русь, прийнявши християнство, уже отримала в своє релігійне життя практику
ікон у спадок з Візантії. З цього моменту значення ікон серед
мас тільки посилюється. Ікона поступово вбирає в свою ідеологічну основу
національні атрибути, вона обростає різноманітними переказами й народними
легендами. А ті, хто насмілюються виступати проти поклоніння іконам, й до
сьогодні підлягають критиці…
1.Головащенко С.І. Історія християнств:Курс лекцій: Навч. Посіб.- К.:Либідь, 1999.- с. 66
2.Евсевий Кесарийский. Церковная история в 10 книгах [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www.vehi.net/istoriya/cerkov/pamfil/cerkovist/history.html
3.Иоанн Дамаскин. Источник знания.- М.: Индрик,2002. с. 313
4.Катехизис католической церкви: компендиум/пер. и науч. ред.: П. Сахаров, О. Карпова. М.: Культурный центр «Духовная библиотека», 2007. с.122
5.Климент Александрийcкий. Строматы. Т.2 (Книги 4-5) – СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2003. с.162
6.Крывелев И.А. История религий: Очерки в 2 т. Т.1/Ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая АН СССР. – М.: Мысль, 1988 с. 83
7.Ориген. О началах. Против Цельса. СПб.:Библиополис, 2008. с. 602
8.Тертуллиан. Избранные сочинения:Пер. с лат/Общ.ред. и сост. А.А. Столярова.- М.:Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1994. - с. 290
9.Филип Шафф. История Христианской церкви. т.4. Средневековое христианство(590-1073г. по Р.Х). СПб. «Библия для всех» 2008. с.280
10.Черній А.М. Релігієзнавство: Підруч. Вид. 2-ге, доп. – К.: Академвидав, 2008. с.222