Неблагодатна, неблагословенна, неканонічна, непридатна для
звернення до Бога – саме так часто характеризують українську мову в релігійному житті
представники деяких поширених сьогодні конфесій, зокрема православні Московського патріархату! Чому ж
сьогодні українська мова зазнає такого шквалу критики, і чи справді вона являється
непридатною для релігійного вжитку? Чи потрібно українцям, розуміючи свою власну
мову, вивчати якусь іншу, щоб на ній вникати в Писання й звертатися до Бога? На ці запитання дає відповідь не якась релігійна конфесія, а Сама Біблія:
«Дякую Богові моєму, – говорить апостол Павло, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих
сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! [1 Кор. 14:18,19].
«Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто
його не розуміє, і він духом говорить таємне…А тепер, як прийду я до
вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю,
коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? Бо
навіть речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали
вони різних звуків, як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук
невиразний дає, хто до бою готовитись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви
говорите на вітер!» [1
Кор. 14:2,6-9].
«То що ж, браття? Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку,
має мову, об'явлення має, має вияснення, нехай буде все це на збудування! Як говорить хто чужою мовою, говоріть
по двох, чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає! А коли б не було перекладача, то нехай він у
Церкві мовчить, а говорить нехай собі й Богові! [1 Кор. 14:26-28].
«Ось тому, хто говорить чужою
мовою, нехай молиться, щоб умів вияснити. Бо коли я молюся чужою мовою, то
молиться дух мій, а мій розум без плоду!» [1 Кор. 14:13,14].
Апостоли «…сповнились Духом Святим, і
почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав… Усі побентежились та дивувалися, та й
казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із
нас чує власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти,
також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фріґії та
Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни, юдеї й
нововірці, крітяни й араби, – усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла
Божі мовами нашими!» [Дії 2:4, 7-11].
«А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби вони
будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає
Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за
ваше прохання!» [Мт. 6:7,8].
Як бачимо все ясно й без зайвих слів, ніяких вимог щодо використання якоїсь
певної мови у Книзі-Книг – Біблії просто немає і бути не може, головна ж вимога,
щоб мова, якою людина зверталася б до Бога й вникала в Писання, була зрозумілою
їй. По суті, для цього й дана Біблія, щоб читати та мати розуміння тих
принципів, які проголосив Бог! І якщо й припустити, що українська мова неблагодатна релігійна мова і нездатна виконувати
лінгвістичну функцію в релігії, то значить, що й Бог, який створив усе в світі й
людину з її устами зокрема, нездатен зрозуміти мови певної нації, що неможливо
в принципі!
Отож теологічних підстав відкидати, чи навіть критикувати вжиток
української мови в релігійному житті немає. Проте чому ж у нашому суспільстві,
де понад 70 % громадян визнає рідною мовою саме українську, має місце її дискредитація
у релігійному житті з боку окремих конфесій? Така тенденція являться виразником політичної позиції нашого північно-східного сусіда –
Росії, яка базується на тому підході, що «ніякої України як нації і держави
немає, небуло і бути неможе»! У цих цілях такі політичні принципи проросійськими
організаціями в Україні артикулюються в сакральному ключі, саме тоді церква, духовний
центр якої знаходиться на території держави – агресора, не гребує брудним
маніпулюванням свідомістю своїх прихожан, котрі звикли вірити кліру на слово і
рідко відкривати головну для всіх християн книгу – Біблію. З цього й слідує, що
духовенство православних церков Московського патріархату не просто дискредитує
українську мову в релігійному житті, а натомість активно нав’язує
церковнослов’янську мову для
релігійного вжитку!
Проте якщо вже й обирати якусь одну універсальну релігійну мову на якій звертатися до Бога, то це, чисто з логічного
підходу, можна було б робити серед тих мов, які згадуються в Біблії. Приміром,
можна було б взяти за основу одну з трьох мов, на яких було зроблено напис на голгофському
хресті Спасителя: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський», – це грецька, єврейська та
латинська, або мову оригіналу Нового Заповіту – грецький діалект койне, нарешті,
одну із мов, якою говорив Сам засновник християнства – Ісус Христос! Але таких
вимог Біблія перед нами не ставить, тим більше нічого й не каже про церковнослов’янську
мову взагалі. То чому ж духовенство певних церков агітує українців за
незрозумілу для сприйняття церковнослов’янську мову, і водночас дискредитує
зрозумілу для них українську мову?
Відповідь проста. Церковнослов’янська мова являється найбільш близькою до російської
мови, деякі дослідники називають її навіть староросійською. Ось як писав з
цього приводу у своїх «Россуждениях юго-словянской и русской старины» (1895 р.)
авторитетний академік В.Лгіч: «Російська літературна мова із усіх слов’янських
мов найближча до церковнослов’янської по кількості однакових слів. Павутиння
останньої на протязі віків ніде не защепилося так сильно, ніде не пустило
такого глибокого коріння в мову народню й літературну, як у Росії». Саме такі
лінгвістичні умови зі встановленням єдиної церковної мови й гарантують
створення ілюзорної єдності між «вчорашніми» народностями, що входили до складу
єдиної імперії, згодом СРСР, а нині же – це повернення до тієї ж єдності в
рамках уже нової політичної концепції «Русского міра». Ця теза підтверджується
й тією обставиною, що перед тими ж самими православними Африки чи ж Японії, питання переходу на
церковнослов’янську мову навіть не ставиться! І чому ж? Вони географічно не входять у межі так званого «Русского
міра». За таких умов стає ясно, чому і кому заважає українська мова в релігійному
вжитку, та й не тільки у релігійному!
Ми, дорогий читачу, у цій публікації не ставили за ціль посіяти ворожнечу
в релігійній площині, поскільки не всі представники церкви Московського патріархату виконують завдання з дискридитації української мови, особливо сьогодні, коли це питання постало досить гостро. Проте
важливо знати, що часто такі маніпуляційні дії не мають нічого спільного з істиною. Отож політичний фронт антиукраїнської боротьби вже давно перенісся у
релігійну сферу, де всі опоненти імперіалістичних ідей демонізуються, все ж інше,
що суперечить ідеям «Русскому міра», дискредитується з позицій неканонічності та
неблагодатності.