 |
| Зображення взято із сайту: korrespondent.net |
Розчарування в інститутах влади, а також низький
рівень життя і достатку фактично перетворили українців в достатньо релігійну
націю. Після падіння комуністичної ідеології, суть якої В. Липенський слушно
ототожнював з вірою, утворився певний ідеологічний вакуум, котрий доцільно було
заповнити новим змістом. І українці, «забувши» про своє радянсько-атеїстичне
минуле, в масовому порядку пішли до церкви, шукаючи в ній опору і підтримку,
відповідь на актуальні життєві питання. З цього моменту рівень релігійністі в
Україні починає стрімко зростати, створюються релігійні організації,
відкриваються духовні училища і школи. Церква стала тим інститутом, до якого
звертаються не тільки селяни, а й чиновники високого рангу, останні навіть
публічно приймають участь в богослужіннях. Загалом за результатами
європейського соціологічного дослідження 74,7% українців
вважають себе такими, що належать до певної релігії. За цим показником наша
країна входить до сімки із 23 досліджуваних країн (після Кіпру, Польщі,
Португалії, Ірландії, Словаччини та Болгарії). В той же час рівень «глибини»
релігійності українського соціуму за шкалою від 0-10 становить 5,56 стосовно
всього населення (п’яте місце після Кіпру, Польщі, Словаччини, Португалії) та
6,52 щодо респондентів, які важають що належать до певного віросповідання [3,
с. 13-15].
За конфесійною ознакою серед українців переважна
більшість відносить себе до послідовників православ’я (68,8%), менше – до
греко-католицизму (6,9%), протестантизму (2,2%), ще менше – до
римо-католицизму(0,8%) та ісламу (0,7%); і зовсім мало – до іудаїзму,
індуїзму та язичництва (по 0,1%) [1, с.656].
Сучасна тенденція в релігійні сфері яскраво
виражається тим, що у свідомості нашого народу побутує гуманістичний підхід до
релігійного життя: релігійна віра сприймається сучасною людиною переважно як
етична цінність, найбільша частка віруючих відзначає здатність релігійної віри
«утримувати від поганих вчинків» (42,1%), забезпечувати «душевний спокій і
силу, надію» (38,4%), «породжувати почуття милосердя, співчуття, добра (37,3%).
Саме ці визначення віри як цінності посідають перші позиції і в сприйнятті їх
віруючими [1, с. 657]. Можливо, саме тому українці дотримуються погляду щодо
необхідності однакового ставлення держави до всіх церков, незалежно від того,
чи є вони «традиційними» або «нетрадиційними, а також проявляють досить високий
рівень толерантності по відношенню до інших віросповідань (75% українців
вважають, що слід поважати будь-які релігії (не згодні з цим лише 7%) [2,
с.31]).
Також в основі релігійності нашого соціуму яскраво простежується й відсутність конкретної віроповчальної системи: «майже дві третини українців (63,9%) вважають, що людина може бути віруючою і при цьому не сповідувати певну визначену релігію. Тобто не мати віросповідання, а отже не дотримуватися певної системи віровчення та обрядових дій. Так само 52,7 % віруючих поділяють твердження про те, що віруюча людина може час від часу відвідувати релігійні служби, здійснювати релігійні обряди, не обов’язково знаючи основи релігійного вчення [1, с.660,661].
Доволі знаковим є те, що в громадській думці
українського соціуму переважає позиція згідно з якою держава має існувати
окремо від церкви, а також в цілому наші співвітчизники не схвалюють втручання
церкви в політичні процеси. Тому для сучасної релігійності українців є
актуальною тенденція щодо негативного ставлення до союзу рілігії з політикою. В
цьому контексті досить показово, що 54% опитаних за міжнародним проектом ІSSP українців
повністю погодились із твердженням, що релігійні лідери мають утримуватися від
спроб впливати на голосування мирян під час виборів. 71% також проти впливу
кліру на рішення влади. Тобто фактично більшість українців поділяють думку про
доцільність розмежування світської та церковної сфер життя [2, с.28]. В той же
час церква залишається тим соціальним інститутом, який користується найвищим
рівнем суспільної довіри. Тією чи іншою мірою церкві довіряють близько 58,6 %
громадян, не довіряють – близько 28,6% [5].
Однією із сучасних рис релігійності українського
соціуму являється й намінальна її складова. Номінальна релігійність
– це формальне сповідування певних елементів культу релігійної конфесії, що
тісно перекликається із зовнішнім типом релігійності. До такого типу належать
особи, котрі ставляться до релігії як до засобу досягнення переважно зовнішніх
цілей – «сліпого» виконання ритуалів, економічних і сімейних благ, соціального
статусу, власного комфорту, уникнення тиску з боку оточуючих тощо. Нині значна
частина нашого соціуму, за звичай, ідентифікує себе з традиційно-поширеними
релігійними конфесіями виходячи не з внутрішньо-особистісних переконань, а
послуговуючись сімейними, історичними, патріотичними, регіональними та іншими
мотивами. Таким чином, в сучасний період до православних відносять себе 77,2%
тих, хто вагається між вірою і невір’ям, і майже кожен третій з невіруючих
(33,2%), атеїстів (31,8%) та байдужих до релігії (28,4%) [1, с.656]. До того ж
«…половина тих, хто відвідує релігійні служби, роблять це лише на релігійні
свята, а більш ніж кожен десятий – раз на рік або й рідше» [4, с. 97]. Дана
обставина лиш підкреслює номінальну складову релігійності українського соціуму, в якій
побутує «…явище так званого двомислення серед мирян: один тип поведінки у них в
храмі, під час богослужіння, зовсім інший – вдома, в сім’ї чи на роботі»[4, с.
136].
Окрім того, в Україні соціологами фіксуються й
соціально-демографічні особливості релігійності. В цьому плані існують досить
стійкі тенденції, котрі різняться ще й за географічною ознакою:
- Найвищий рівень релігійності простежується на Заході країни, найнижчий – на Сході.
- З підвищенням рівня освіти релігійність знижується;
- Рівень релігійності вищий у тих громадян, в котрих гірше матеріальне становище;
- Жінки і старше покоління (починаючи від 50 р.) є найбільш віруючою категорією;
- Українька релігійність доволі міцно вкорінена в селах, там де домінуючий вплив на особистість несуть традиції і громадська думка;
Таким чином, наведені дані являються виразником
специфіки релігійності українців, вони підводять до розуміння її в координатах
регіональної неоднорідності, низького рівня догматизування та значного ступеня
номінальності.
1.Биченко А. Релігійність українського суспільства: рівень, характер, особливості/А. Биченко, Н.Дудар// Центр Разумкова 2002.- К.: Заповіт.- 2003р. - с. 661
2.Мигович І. релігійність в Україні та світі: соціологічний вимір, спроба прогнозу/І.Мигович//Віче: Теоретичний і громадсько-політичний журнал/Верховна Рада України.-Київ:Преса України.-2010.-№3. с.28-31
3.Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні .-К.: Інститут політики; Інститут соціології НАН України,- 2009. с.13-15
4.Україна релігійна. колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України.-К.2008. - с. 136
5.Чи довіряєте Ви Церкві? (динаміка, 2000-2016) [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=1125