 |
| Зображення взято із сайту: www.k-istine.ru |
Феномен людської віри у Вище джерело буття
являється невід’ємним атрибутом будь-якого народу і етносу. Ще в давнину
римський філософ Сенека помітив, що «…нема такого народу, який опинився б аж
так далеко поза межами будь-яких законів та звичаїв, що не вірив би в тих чи
інших богів» [5, с.452]. Загалом філософське визначення поняття «віра»
ґрунтується на уявленні про неї, як замежового по відношенню до розуму
глибоко-духовного почуття, що базується на визнанні присутності найвищої сили –
Бога.
Бог у релігійній свідомості – це
«перешооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка наділена
вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і
причиною всього, що в ньому відбувається»[9, с.51]. Сутність віри в Бога
яскраво передає у своїй «Сповіді» відомий теолог ІV ст. А. Аврелій: «Віра моя,
– писав Августин, – була іноді міцнішою, іноді слабшою, але завжди вірив я і у
те, що Ти є, і у те, що Ти (Бог) піклуєшся про нас, хоча і не знав, що слід
думати про субстанцію Твою, і не знав, який шлях веде або приводить до Тебе…»
[1, с.121]. В цьому зв’язку релігійна віра постає, безумовно, як щось
внутрішнє, сокровенне. Вона, власне, апелює до духовних глибин особистості,
відводить її від матеріального, скороминущого; вселяє надію, наповнює життя
певним смислом.
В серцевині духовності віра являється чимось
надзвичайним, тим, що стоїть над людиною, додає їй натхнення і з’єднує з Богом.
«Віра риє й рухає гори», – писав свого часу Г. Сковорода про значимість віри у
людському житті. «Віра – це властивість людини вийти за межі даного, визнати
наявність того, що реально не дається…»[3, с.300]. «Давньогрецький філософ
Плотін (205–270) говорив, що коли ми бачимо Бога, то бачимо його не розумом, а
чимось вищим, ніж розум» [9, c.50]. З позицій релігійної віри, найвища сутність
Бога, світ Його буття і, власне, Його тонкощі існування стоять вище за рамками
лиш одного розуму. «…Світ людини, – підкреслював В.Франкл, – відноситься до
надсвіту так само, як середовище мешкання тварини відноситься до світу людини.
І це означає, що подібно тому, як тварина, знаходячись в своєму середовищі, не
в змозі зрозуміти людину і її світ, так і людина не може мати уявлення про
надсвіт. [8, c.335]. Така думка в цілому сходить до того, що віра то «…підстава
сподіваного, доказ небаченого» [Євр.11:1],– атрибут всесильності Бога,
здатності засобами довіри сконцентрувати сутність Свого існування у людській
свідомості. В той же час віра не нівелює самого розуму. За
допомогою розуму пізнається дивовижна складність всесвіту і всього живого в
ньому, що й приводить до віри в Бога (дає раціональні підстави
ірраціональному). Знаменитий мислитель епохи Відродження Галілео Галілей
підкреслював: «Я не зобов'язаний вірити, що той же Бог, який обдарував нас
почуттями, здоровим глуздом і розумом, вимагає, щоб ми відмовилися від їх
використання». В цьому ж плані є показовим, що більшість знаних науковців
світового рівня вірили в Бога: «У 1909 році німецький професор Др. Денерт
опублікував книгу з результатами опитування 262 провідних вчених світу. З них
92 відсотки визнали себе віруючими і лише 2% атеїстами…»[7, с.57]. Французький
теолог П’єр Абеляр «вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина
завдяки розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно
шляхами, второваними церковною догматикою»[9, с.215]. Значною мірою при
видсутності раціонального компонента у складі віри відбувається підміна її суті
на релігійне почуття, що виявляються у «сліпому» виконанні релігійних обрядів
та правил. Нерідко в такому випадку істинним стає не те, що являється таким по
собі, а те, у що людина повірила як в істинне.
В кризовий період життя справжня віра (на відміну
від релігійного почуття) мотивує до діяльності, до змін.
Історія знає багато випадків, коли віра в Бога робила людину
мужньою у найтяжчих моментах життя. За свою віру з відвагою приймали смертні
муки християнські подвижники. Автор відомої «Церковної історії» Є.Кесарійський
(приб. 263–340 рр.), описуючи жахливі страждання перших християн, відзначав:
«…в один день разом гинули безліч людей: у одних рубали голови, інших палили на
багатті; мечі, якими вбивали, тупилися, залізо ламалося; втомлювалися самі
кати, що змінювали один одного. Тоді ж побачили ми дивовижний порив і воістину
Божественні силу і мужність увіруваших в Христа Божого. Ще читали вирок одним
мученикам, як вже з усіх боків до суддівського помосту збігалися інші люди і
оголошували себе християнами, не турбуючись про тортури, жахливі і різноманітні;
безстрашно проповідуючи Бога Творця, вони з радістю, з посмішкою і добросердям
приймали смертний вирок і до останнього подиху співали…гімни Творцю» [4].
Вагомим чином віра в Бога являється виразником самопожертви,
переключенням від своєї особистості на «особистість небесну». Вона рухає людину
до духовної досконалості, коли «Віра - Надія - Любов» виступає уже за принципом
буття…як вічне народження «внутрішньої», ідеальної людини в системі
особистості, як рух до абсолюту й зустрічі з ним…» [6, с.28].
Окрім того, віра в Бога часто
пов’язана з пошуками, вона, як би мовити, живе в людині, і по своїй сутності не
відводить особистість від реальності, а міняє ставлення до неї. Більше того,
віра в особистісному контексті створює почуття відповідальності перед собою і
перед Богом, вона змушує своє «Я» керуватися совістю й «передбачає вихід за
межі егоїстичних інтересів…» [2, с.124]. Тому несе в собі потенціал
переключення від власних проблем і життєвих незгод, забезпечує духовне
благополуччя і спокій. Соціологи навіть з'ясували, що у cвоєму житті віруючі
люди відчувають себе щасливішими за невіруючих людей.
Віра в Бога як основа християнського
світогляду базується на жертовності Ісуса Христа, котрий зазнав
невимовних мук в ім’я спасіння людства. Цей жертовний акцент проектується на
особистості. Тому віра підсилює сприйняття всього оточуючого з позицій
тимчасовості, адже сама сутність буття в матеріальному світі скороминуща, вона
передує майбутньому вічному життю з Богом. «Підв’язавшись за віру» людина, не
розв’язуючись від життєвих проблем, знає заклик Спасителя - Христа: «Коли хоче
хто йти вслід за Мною…хай візьме свого хреста, та й іде…» [Мт. 16:24]. Відтак
віра завжди передбачає довіру, довіру і надію. В тому числі надію на те, що
шлях, котрий обрала особистість є правильним, а життєві потрясіння – не кінець
всього, а виклик долі, котрий вимагає духовної стійкості.
Увірувавши, людина робить «ставку» на існування
Бога, Його можливість втручатися в події життя. Доленосну концепцію такого
вибору яскраво описував французький філософ Б. Паскаль: Ми не можемо не грати,
– підкреслював мислитель, – ми життям нашим втягнуті в цю гру, ми не можемо не
обирати, ми повинні обирати. Тоді давайте зважимо наш можливий виграш або
програш в випадку того, або іншого вибору із двох можливостей (віра або не віра
в Бога). Перший варіант, ми ставимо на Бога. В даному випадку вигравши, ми
здобуваємо все, так як з Богом ми сильні в вищій мірі. Програвши, ми нічого не
втрачаємо, ми лиш не здобули додаткової, з точки зору невіруючої людини, сили і
благодаті. Розглянемо тепер другий варіант. В даному випадку ми ставимо на те,
що Бога немає. В цьому варіанті вигравши, тобто якщо Бога справді немає, ми не
здобуваємо нічого, тому що ми й так не вірували в Бога. Програвши ж, тобто в
тому випадку, якщо Бог справді існує, ми втрачаємо все, так як ми безповоротно
втрачаємо усю повноту буття в Бозі.
І, насамкінець, з причин складності нашого буття,
і, взагалі, важливості пошуку смислу надприродного, віра в Бога
слугує невід’ємним компонентом духовності. Сутність життя зміщена на користь
лиш матеріальної субстанції виключає віру в Бога, переносить її на віру в
ідеології, віру в людину; що являється для особистості, як показує історія,
крахом духовності, заміною вічних цінностей на такі, котрі ніхто із нас не
захотів би випробувати на собі…
1.Аврелий А. Исповедь/Пер. с лат. М.Е.Сергеенко.- СПб.: Издательский Дом «Азбука- классика», 2008. с. 121
2.Бех І. Д. Виховання особистості: Сходження до духовності: Наук. видання. — К.: Либідь, 2006. с. 124
3.Копнин П.В. Диалектика как логика и теория познания . – М.,1973. с. 300
4.Кесарийский. Е. Церковная история в 10 книгах [Електронний ресурс].- Режим доступу:http://www.vehi.net/istoriya/cerkov/pamfil/cerkovist/history.html
5.Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія / Луцій Анней Сенека; [пер. з латини А. Содомора].- К.: 2005. c.452
6.Пролеев С. В. Духовность и бытие человека / С. В. Пролеев. – К.: Наукова думка, 1991. с. 28
7.Савчин М. Віра в Бога як духовний стан людини/М.Савчин//Психологія і суспільство: Український науково-економічний та соціально-психологічний часопис.- Тернопіль, 2009.-№ 2 с.57
8.Франкл. В «Человек в поисках смысла», - М.: Прогресс, 1990. c. 335
9.Черній А.М. Релігієзнавство: Підруч. Вид. 2-ге, доп. – К.: Академвидав, 2008. - с.215