Значимість використання таких віроповчальних
джерел у релігійному житті як Святе Писання та церковне передання сходить до
паралельного акценту між значимістю Заповіді Божої та
заповіді 
людської у житті віруючої людини. З цих двох віроповчальних
джерел, Священне Писання – це свідчення Самого Бога, яке записане у Священному
Слові – Біблії. В той же час церковне передання – це своєрідна інтерпретація
біблійних сюжетів, а також інших моментів релігійної історії. Тому, як
зазначено у православному катехізисі, «до складу Священного Передання може
ввійти, окрім Священного Писання, всяке письмове і усне слово, пропоноване
Церквою для духовної науки віруючим, так само як і деякі священнодіяння» [3, c.
90]. У цьому ж зв’язку церковне передання покликане на те, щоб, з одного боку,
пояснити сутність біблійного вчення малоосвіченому у церковних справах
віруючому, але з іншого – віруючий і бачить в Біблії саме те, що дозволяє йому
бачити передання тієї конфесії, до якої він і належить. Поскільки взявши за
основу релігійну модель побудовану на переданні, необхідно прислухатися до
настанов певної церкви, й перш ніж починати читати Святе Євангеліє (або й в
процесі його читання) посвятити немало часу читанню праць, котрі залишили по
собі знані в церковній історії богослови. Про це на одному з православних
сайтів сказано: «Святі Отці навчають, як приступати до Євангелія, як читати
його, як правильно розуміти його…спочатку більш займайся читанням святих отців.
Коли ж вони навчать тебе читати Євангеліє: тоді вже переважно читай…Не порахуй
для себе достатнім читання одного Євангелія, без читання святих отців! Це –
думка горда, небезпечна. Краще хай приведуть тебе до Євангелія святі Отці…»[7].
людської у житті віруючої людини. З цих двох віроповчальних
джерел, Священне Писання – це свідчення Самого Бога, яке записане у Священному
Слові – Біблії. В той же час церковне передання – це своєрідна інтерпретація
біблійних сюжетів, а також інших моментів релігійної історії. Тому, як
зазначено у православному катехізисі, «до складу Священного Передання може
ввійти, окрім Священного Писання, всяке письмове і усне слово, пропоноване
Церквою для духовної науки віруючим, так само як і деякі священнодіяння» [3, c.
90]. У цьому ж зв’язку церковне передання покликане на те, щоб, з одного боку,
пояснити сутність біблійного вчення малоосвіченому у церковних справах
віруючому, але з іншого – віруючий і бачить в Біблії саме те, що дозволяє йому
бачити передання тієї конфесії, до якої він і належить. Поскільки взявши за
основу релігійну модель побудовану на переданні, необхідно прислухатися до
настанов певної церкви, й перш ніж починати читати Святе Євангеліє (або й в
процесі його читання) посвятити немало часу читанню праць, котрі залишили по
собі знані в церковній історії богослови. Про це на одному з православних
сайтів сказано: «Святі Отці навчають, як приступати до Євангелія, як читати
його, як правильно розуміти його…спочатку більш займайся читанням святих отців.
Коли ж вони навчать тебе читати Євангеліє: тоді вже переважно читай…Не порахуй
для себе достатнім читання одного Євангелія, без читання святих отців! Це –
думка горда, небезпечна. Краще хай приведуть тебе до Євангелія святі Отці…»[7].
Однак при такому підході рано чи пізно може
виникнути запитання: праці яких отців краще читати, або загалом яке передання
краще використовувати? Приміром, в межах християнства існує як католицьке,
так і православне (меншою мірою – протестанське) передання. Проте
показово, що, наприклад, в православному варіанті хресне знамення здійснюється
з правого плеча на ліве, у католиків – з лівого на праве. Православні
відзначають Різдво Христове 7 січня, а католики – 25 грудня. Католицьке
передання проголошує Діву Марію вільною від первородного гріха, а православне
передання – ні. Передання католиків встановлює обов’язковий целібат (безшлюб’я)
для духовенства, у православному ж навпаки – усе духовенсво, крім ченців, має
право одружуватися. Православне передання гласить, що причастя повинно
здійснюватися на дріжджовому (квасному) хлібові, а католицьке – на прісному
(приготовленому без дріжджів). У католицькому переданні найвищий авторитет у
церковних справах має папа Римський, котрий за рішенням Першого Ватиканського
собору (1869–1870 рр.) являється і непогрішимим. Православне ж передання має
протилежну позицію стосовно цього питання. Передання католиків гласить, що Дух
святий сходить і від Отця, і від Сина (лат. filioque – і від Сина). Православне
ж – що тільки від Отця. Православна церква визнає тільки сім перших Вселенських
соборів, католицька – надає статус Вселенських 21 соборам. У православних –
Священне Писання розглядається як частина Священного передання, у католиків –
Священне Писання зрівняно зі Священним переданням тощо. Наведені різновидності
підсилюються неясністю й тому, що за численними переданнями як православна, так
і католицька церкви вважають себе єдино істинними церквами. У католицькому
катехізисі зазначено: «Єдина Церква Христова, заснована і влаштована у світі як
громада, перебуває в (subsistit in) Католицькій Церкві...лише через неї можна
отримати повноту засобів для спасіння...» [4, с.60]. В той же час православні
заявляють, що «всякому, що не належить Східній церкві, єдиній святій…належить
ім'я лжеучителя»[7].
Філософія всього цього, очевидно, підводить до
необхідності мати все ж якесь єдине мірило тонких граней істини, яка часто
ховається за масою людських доктрин. Адже з історії відомо, що передання людей,
навіть достатньо освічених і релігійних, заходило занадто далеко. Так, до
прикладу, один із отців церкви «єпископ Августин, що жив в ІV ст. н.е.,
розробив цілу теорію для виправдання масового вбивства людей, які виступали
проти церкви…Августин доводив, що сам Бог вимагає фізичного знищення людей, які
повстали проти світської та церковної влади» [1,с.253]. Відомий отець церкви
Фома Аквінський (1227-1274) обґрунтував необхідність смертної кари для
єритиків, рекомендуючи їх спалювати живцем [1,с.254]. Погодьтеся, досить
проблематично після цього показати атеїстам, що сутність християнства базується
на простих словах Христової Євангелії: «...любіть ворогів своїх, благословляйте
тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас…» [Mт. 5: 44]. У
Римській церкві на основі певних передань було впроваджено й такі сумнозвісні
догмати як вчення про індульгенції та чистилище. Іншими словами, віруючі могли
за певну кількість грошей купити собі папську грамоту, котра гарантувала їм
повне або часткове прощення гріхів, а також викупити за гроші душі своїх
померлих предків із так званого чистилища, про яке жодного разу не згадується у
Біблії. Замітьте, навіть сама Біблія, в якій, власне, й вміщено слова Божих
пророків, Самого Ісуса Христа й апостолів, довгий час була для простого народу
недоступною. Адже ще Ісидор Севільський (приб. 560-636 рр.) розвинув теорію
трьох «священних» мов, виходячи з якої Біблія має існувати лише у перекладах
латинської, єврейської і грецької мови. Згодом папа Інокентій ІІІ (1198-1216
рр.) взагалі заборонить читати Біблію мирянам. І як же не розглядати все це в
площині частої несамобутності людських передань? Свого часу французький теолог,
співавтор середньовічної схоластики П’єр Абеляр (1079-1142 рр.) «…у творі Sic
et Non…привів 158 теологічних положень і супроводжував кожне з них цитатами з
праць отців Церкви, що часто суперечили один одному» [8, с.1]. У католицькому
(і греко-католицькому) катехізисі навіть десять
заповідей Божих, котрі були дані Самим Богом на горі Сінай, піддалися
суттєвій ревізії.
Все це являється лиш невеликим переліком свідчень
на користь того, що далеко не завжди людська заповідь
відповідає істині так само, як і заповідь Божа. Але, на жаль,
проблема лежить не тільки у цій площині. Сьогодні результати численних
соціологічних опитувань показують, що в сучасних суспільствах існує тенденція
щодо зменшення кількості людей, котрі систематично і глибоко вникають в Святе
Писання. Наприклад, «за даними «Левада-центру», 74% росіян вважають себе
православними, при цьому 61% ніколи не відкривали Біблію» [6]. Соціологічне
опитування, що проводилося з метою визначити чи читали респонденти принаймні
один біблійний уривок протягом року, показало, що позитивну відповідь дють
всього: 38% поляків, 36% британців, 35 % росіян, 31% голландців, 28% німців,
27% італійців, 21% французів, і 20 % іспанців, чого не скажеш про американців
(75%) [2]. Однак дані свідчать, що навіть «57% американців читають Біблію
рідше, ніж 5 раз в рік» [5]. На жаль, численні опитування вказують на те, що
чимало людей нині просто не вникають у фундаментальне джерело християнської
віри. Але ж очевидно, що сучасне релігійне життя, і життя самих віруючих,
суттєво змінилося б, якби кожен з них задавався б питанням: чи змушує не якась
релігійна конфесія, а Біблія виконувати певні дії, і чи засуджує ця Книга через
те, що не виконуєш їх? (Мт.4:4; Мк. 7:8,9,13; Ів.5:39; Ів.7:38; Дії 5:29;
Кол.2:8; 2 Тим. 3:15-17; Євр.4:12,13; 1 Ів.5:9).
1.Антологія християнства: Хрестоматія з релігієзнавства та культурології. – 2-ге вид. зі зм. і доп./ За заг. ред. Г.Лозко. – Тернопіль: Мандрівець, 2010. - c. 254
2.Во Франции мало читают Библию, а в России ее почти не знают. Культурный центр "Русская неделя" [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://russned.ru/obschestvo/vo-francii-malo-chitayut-bibliyu-a-v-rossii-ee
3.Епископ Александр (Семенов — Тян-Шанский). Православный катихизис. Издание Московской Патриархии. Москва 1990. с. 90
4.Катехизис католической церкви: компендиум/пер. и науч. ред.: П. Сахаров, О. Карпова. М.: Культурный центр «Духовная библиотека», 2007. с.60
5.Неспособность читать Библию ведет к безнравственности - опрос. Слово для тебя [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.word4you.ru/interesting/19061/
6.Соцопрос: Многие православные в России не читали Библию [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://finam.info/news/sotsopros-mnogie-pravoslavnie-v-rossii-ne-chitali-bibliyu/
7.Святитель Игнатий Брянчанинов. О чтении святых отцов. Православие.Ru [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.pravoslavie.ru/put/nasledie/o_chtenii_otzov.htm
8.Теологический энциклопедический словарь под редакцией Уолтера Элвелла — М.: Ассоциация «Духовное возрождение», 2003. с.1